Публікаціявсі друкуватиДрукувати

Нас повернули в посткомуністичний монархізм
2010-10-06 12:23:00

Нас повернули в посткомуністичний монархізм

Про зміну політичної системи в Україні, особливості місцевих виборів, боротьбу за демократію — в інтерв’ю лідера Єдиного Центру політолога Вадима Карасьова газеті "День"


— Вадиме Юрійовичу, відомо, що 2004 року зміни в Основний Закон вносилися з порушенням регламенту, але який сенс сьогодні владі повертатися до Конституції 1996 року, Президент і так контролює всю вертикаль влади?


— Зміни до Конституції ухвалювалися, щонайменше, в умовах революційної ситуації. Можна, звичайно, сперечатися про те, чи була це класична революція, чи напівреволюція, але в політології такі ситуації в умовах електоральної кризи називають «революція та вибори», або «революція та реформа». Тому конституційна реформа, що набрала чинності 2006 року, — це частина революційних подій 2004 року. А яка революція здійснюється за процедурою? Революції саме й здійснюються всупереч усім процедурам, бо попередні закони стали нелегальними, несправедливими, тобто стали гальмом історичного та політичного розвитку. Тому говорити сьогодні про те, що зміни проходили не за процедурою, означає повністю вихолостити історичний контекст конституційних змін. Це або свідома тактика, або нерозуміння дилеми легальності та легітимності в умовах революційних ситуацій.


Конституційний Суд ухвалив рішення про те, що була порушена процедура, а вона справді була порушена, і повернув Конституцію 1996 року. Але це не проблема КС, це проблема політиків, які втягнули суд у перегляд результатів історичних подій. КС не вповноважений переглядати історичні події, але фактично він це зробив. Усі чудово це розуміли: і ті, хто виступав за скасування політреформи, і ті, хто виступав на її захист. Але ніхто про це не говорить або не хоче говорити. Всі сором’язливо обходять Майдан і реформу 2004 року, неначе їх і не було. Сьогодні ми повернулися до політичного режиму варіанту 1996 року, характерного для початкової фази посткомунізму. Тим самим ми опинилися в ситуації первинної незалежності, первинного накопичення капіталу тощо. Адже тоді не було держави, а була лише зовнішня атрибутика державності, національна спільність підмінялася режимом особистої влади президента.


Для чого це потрібно президентській команді? По-перше, у діючої влади не було гарантій, що нинішня ситуація буде довготривалою, тобто до 2015 року. Не було гарантій, що при збереженні режиму політичної конкуренції можна виграти парламентські вибори 2012 року. Звичайно ж, можна було за допомогою керованих виборів, різноманітних адміністративних, юридичних та інших маніпуляцій сфабрикувати лояльну парламентську більшість. Проте, на думку діючої влади, для того, щоб вести переговори і досягати компромісів, необхідні високі трансакційні витрати. А на це влада йде вкрай неохоче, прагнучи продавлювати питання суто вольовим шляхом, в обхід законів, процедур та регламентів. Тому краще застрахуватися новою-старою Конституцією, де у Президента з’являється «свобода рук» при призначенні прем’єра, уряду без будь-яких компромісів.


Замість парламентської державності ми отримали президентську державність. Фактично це означає приватизацію держави однією людиною, однією командою. Така ситуація змінює всю логіку політичного розвитку останніх років, оскільки наша державність була парламентською: уряд мав коаліційну логіку формування, нинішній Президент обирався в ході парламентської стратегії. Тобто формування влади відбувалося на основі поліцентричної стратегії. Зараз же нас повернули в час посткомуністичного монархізму. І тут проблема не в тому, що колективна влада еліт заміняється особистою владою президента, а в тому, що режим особистої влади нівелює всю політичну систему демократичного, європейського зразка. Адже за такої системи не потрібні партії, конкуренція, вибори. А мажоритарні депутати, яких сьогодні ввели, просто стануть шукачами внутрішньопарламентської торгівлі, лобістами округів.


Повернення до режиму особистої влади президента фактично означає відмову від усієї політичної системи, від партійно-парламентської системи, за якою Україна прожила, погано чи добре, впродовж останніх десяти років. В цьому випадку Партія регіонів потрібна буде Президентові лише як партія влади. І, варто зауважити, перші ознаки перетворення ПР із правлячої партії у партію влади вже є. В ході місцевих виборів відпрацьовується модель ПР як партії влади, куди заганяються авторитетні чиновники, бізнесмени, яким не дають обиратися вільно до місцевих органів влади в рамках інших політичних сил та партій. Як результат — до кінця року ми можемо чекати, що Партія регіонів перестане існувати як електоральна партія, а стане адміністративною.


Я можу знайти лише одне виправдання концентрації повноважень у руках діючої влади. Можливо, резоном такої політики та антиполітики є можливість для президента позбутися електоральної залежності, відійти від свого виборця на сході та півдні України. Оскільки в нинішніх конституційних умовах Партія регіонів та Президент стають заручниками електоральної, ідейної, гуманітарної, соціальної ситуації у цих регіонах, а також залежними від російської Soft pawer, тобто «м’якої влади». Швидше, команда Віктора Януковича пішла на перегляд політичної системи для того, щоб проводити вільну політику, у тому числі й щодо російських ініціатив. Відхід від українського варіанту парламентської демократії й перехід до напівавторитарного режиму необхідні Януковичу для формування авторитаризму незалежності.


— Після рішення КС в Україні вже діє Конституція 1996 року, але як зараз виходити з ситуації, якщо всі органи нинішньої влади формувалися при внесених змінах до Основного Закону від 2004 року, тобто обиралася абсолютно під інші повноваження?


— Із цього прецеденту може бути два виходи: авторитарний і демократичний. Якщо виходити з авторитарної ситуації (прийняти як даність рішення суду), то влада за допомогою своїх важелів може використовувати різні фасадні або маніпулятивні технології. Наприклад, створити Конституційну комісію у Верховній Раді або Конституційну асамблею поза парламентом із виходом на референдум щодо Основного Закону. Проте виникає запитання — що змінить наявність комісії у парламенті або асамблеї поза парламентом? Адже в Раді Президент має значну парламентську підтримку, яка при ухваленні рішень виходитиме з політичної волі президентської команди щодо збереження повноважень, які Віктор Янукович отримав у результаті конституційного перемотування. В іншому випадку, якщо буде скликана Конституційна асамблея, хто і як формуватиме її склад? Чи не скликатиметься ця асамблея президентським указом із відповідним підбором «конституціоналістів», тим більше ми знаємо, що нинішня влада зловживає такими словами, як «громадські організації» або «громадські ради», які служать лише суспільною димовою завісою для адміністративних рішень? Навіть можливий референдум після вердикту комісії або асамблеї носитиме характер авторитарної технології, що швидше ратифікує рішення, нав’язані після останніх змін виконавчою владою.


Але є й демократичний шлях. Для того, щоб вийти з кризи конституційно-правової реальності після рішення КС, необхідні перевибори всіх органів влади, повноваження і каденція яких не відповідають або прямо суперечать Конституції 1996 року. Адже обиралися не стільки люди, особи, скільки функції, інститути. Якщо повноваження змінені, значить мають бути переобрані і Президент, і парламент — для того, щоб конституційні зміни були не лише легальними (законними), а й легітимними (суспільно законними, правовими, справедливими). Нагадаю, що право — це не стільки право суддів, скільки право народу. І якщо судді беруть на себе тягар відповідальних рішень, то й народ має право або відкинути, або прийняти ці рішення. Тож для того, щоб не був зірваний процес формування держави, демократизації країни, верховенства закону в рамках конституційно-правової ситуації, що склалася, необхідна демократична процедура виборів. Це б урятувало ситуацію з погляду демократичного прогресу України, в якому вона перебувала останні сім-вісім років. У іншому випадку можна буде говорити про ситуацію конституційного і демократичного регресу формування правової державності в Україні.


— Не таємниця, що у владній команді Партії регіонів дедалі очевидніше виявляється протистояння між двома основними групами: перша зосереджена довкола Ріната Ахметова, друга — довкола Дмитра Фірташа. Як ви вважаєте, чого слід чекати від цього протистояння? Чи будуть якісь відставки у владній команді після місцевих виборів?


— Неможливість одного субклану в Партії регіонів переграти інший субклан провокує певну рівновагу сил, що не дає реалізуватися сценарію захвату держави з боку одного з них. Але це все з логіки попередньої епохи. Зараз дві основні групи одного мегаклану влади зацікавлені саме в тому, аби країна рухалася в авторитарному режимі. Це не лише «чорні» думки керівництва Партії регіонів, це ще й віяння епохи — підйому авторитарних капіталізмів, нова роль держави в антикризовій політиці. Якщо ми сьогодні подивимося на Росію, Китай та інші приклади підйому авторитарних держав, ми побачимо, що всі вони рятують олігархічний капітал. Не конкуренція економік, партій, а доступ до державного ресурсу врятує великий бізнес. Тому сьогодні не випадково у світі все більше підозр до демократії як форми успішного розвитку держав, що розвиваються в умовах глобальної економіки.


Можливо, це підходить Росії, Китаю, але не Україні. Хоча великий бізнес, що стоїть за Партією регіонів, не міркує в таких категоріях, йому потрібна вся держава і не потрібна конкуренція. Отже, робитиметься все, аби переграти інший клан і «виграти» Президента. Але, з іншого боку, Президент теж може керувати кланами, використовуючи авторитарні механізми влади, — призначати прем’єра, міністрів тощо. Також він може тримати їх у рівновазі, не давши поглинути один одного, або зробити ставку на один із них і зняти питання раз і назавжди.


Олігархічний бізнес навряд чи сьогодні думатиме про розвиток демократії. Той період, коли бізнес був прогресивним, тобто був зацікавленим у демократичних правилах гри задля свого виживання, закінчився. Зараз він мріє лише про те, аби захопити державу, монополізувати доступ до державного бюджету, ресурсу. Оскільки лише так можна вижити в умовах глобальної конкуренції, кризи на пострадянському просторі.


Скандали — це певний драйв української політики. Але сьогоднішні підкилимні розбирання, це не конфлікти. Конфлікти це коли відбувається публічна боротьба під тими або іншими прапорами. Такого немає і навряд чи буде. Ми бачимо, що за всіх інтриг усередині Партії регіонів, вони не тягнуть на конфлікти, бо про них говорять лише у вузьких експертних колах. Кадрові зміни будуть — після місцевих виборів. Але справжні кадрові зміни відбудуться після того, як Президент отримає «свою» Конституцію і стане розпоряджатися державою як своїм маєтком. І я вас запевняю, те, що сьогодні робить Янукович, робила б і Тимошенко.


— Який, на вашу думку, із субкланів сьогодні більше зацікавлений у побудові авторитарного режиму в державі?


— На пострадянському просторі переважає два види влади: влада грошей і влада насильства. Звичайно ж, група «Ахметова — Колеснікова» ближча до влади грошей. Але зверніть увагу, це влада багатих, а не влада народу. На позиції влади насильства, адміністративної влади, відповідно, стоїть група «Фірташа — Бойка». Ні в першому, ні в другому варіанті про демократію і йтися не може. У версії Колеснікова, що озвучується ним останнім часом, йдеться про ліберальну економічну політику, але при посиленні політичної влади. За формулою: менше демократії, більше капіталізму, причому, капіталізму не в підприємницькому, а в олігархічному варіанті. Звичайно ж, група «Фірташа — Бойка» — це сировинна група. Тут влада і гроші концентруються довкола сировинної монополії: газ, нафта, транзит тощо. У цієї групи є великі зв’язки із російською сировинною елітою. Їхня формула — це менше капіталізму ліберального, більше капіталізму монополістичного. А отже і більше насильства задля того, щоб зберегти капіталістичну монополію. В обох випадках йдеться про капіталоцентричний підхід, тобто сильну державу, яка могла б захистити капітал і багатство тих груп, які виграли в результаті половинчастих, несправедливих, посткомуністичних реформ. Тому державі інколи навіть доводиться захищати неефективних, реакційних, але не дрібних ефективних капіталістів. Ми це бачимо за судовою реформою, Податковим кодексом тощо. Отже, надалі слід чекати обмеження виборчої демократії, свободи слова в Україні. Оскільки там, де робиться ставка на збереження і примноження капіталу, там демократія не потрібна.


— Соціологічні опитування показують, що рівень підтримки Президента, прем’єр-міністра істотно впав за останній час. Як ви вважаєте, чи відіб’ється це на місцевих виборах?


— Істотно підтримка влади не впаде. Результати будуть кращими, ніж це показують соціологічні виміри. Чому? Бо люди на місцевих виборах не обиратимуть Януковича, Азарова, Тимошенко, Тігіпка, Яценюка... Вони обиратимуть те меню, що їм запропонують у тому або іншому регіоні країни. А хто сьогодні формує меню на політичній кухні України? І так усе зрозуміло. Тому в Партії регіонів не буде серйозної конкуренції на місцевих виборах. За допомогою адмінресурсу вона сформувала таке меню, що не дозволить їй програти ці вибори.


Але в чому тут парадокс? Коли ми говоримо про соціологічні опитування, ми міряємо температуру суспільства стосовно тих або інших топових політиків. Адже в соціологічному дослідженні пропущена найважливіша, ключова частина політики — посередницька система, що в політології називається «партійна система». Головне питання, що сьогодні стоїть: чи збереже партійна система, яка була сформована на початку 2000-х років, свою стійкість? Чи зможуть партії агрегувати, а потім і каналізувати соціальну невдоволеність, нові інтереси на вищий рівень — рівень політики? Адже, якщо не буде партій, перекриються канали для свободи слова, тоді все буде тихо. Невдоволеність владою стане фактом окремої людини. Але на політиці це не відіб’ється, бо медіа-інсценування будуть позитивніші, про невдоволеність у новинах розповідатиметься мало.


Така ситуація була при Кучмі, потім рвонуло і ми отримали 2004 рік. Влада, на жаль, забуває, що Майдан — це реакція на квазівиборний монархізм 1990-х — початку 2000-х рр. зі всією красою закритості, як еліт, так і влади в цілому, з наслідками для демократичних прав і свобод. Сьогодні влада ризикує знову потрапити в пастку початку 2000-х років.


Чиновників, Конституцію можна взяти під контроль, а ось усю країну? Тут або-або. Або люди заспокояться і голосуватимуть «ногами», при цьому виїжджатимуть за кордон у пошуках української мрії у далеких і не дуже далеких країнах, або владі все-таки не вдасться обмежити виборну демократію. Хоча може бути й такий варіант, коли влада сподівається на те, що деполітизувавши суспільство, обмеживши права і свободи, вона зможе пред’явити економічні успіхи, дати соціальні поліпшення, і тим самим погасити вогнища соціальної і політичної невдоволеності.


— Що має статися, аби з’явилася дієва опозиція, аби суспільство могло протистояти тій наростаючій системі авторитаризму, про яку ви говорите?


— Це складне питання. Для цього потрібні нові лідери, нові політики, які могли б сказати що робити? На мою думку, потрібно думати. Робити — це означає думати. Потрібно проаналізувати дії влади, а потім запропонувати новий креатив і нормативи для політичної боротьби. Тобто потрібно заново перезапустити владу, а це означає, що опозиція теж повинна ввійти в режим перезапуску. Бо опозиція, яка реагує на дію влади, стає не менш ретроградною і реакційною, ніж сама влада. Опозиція сьогодні перебуває у хвості подій, вона критикує лише те, що робить влада, замість того, щоб задавати інші смисли. Адже ніхто сьогодні серед опозиції не сказав, а який бажаний образ майбутнього України?


Треба зрозуміти, що змінився час, і змінюється епоха. Потрібно дати відповідь на запитання: чому не спрацював проект «національного будівництва», українська версія демократії 2000-х рр. Адже Партія регіонів прийшла до влади не тому, що вони запропонували привабливіший образ країни, а тому, що програли політичні сили, які асоціювалися з «помаранчевою» політикою і національною демократією. У тому, що сьогодні відбувається в Україні, в першу чергу винна вся опозиція.


Потрібно шукати позитивну альтернативу тому, що відбувається в Україні. Головним гаслом усієї опозиції, яка не хоче повернення в ранній посткомунізм, має бути — боротьба за демократію, незалежно від особистих і партійних інтересів. Бо якщо не буде демократії, не буде і партій, залишиться лише влада. Якщо не буде демократії — не буде України. Тому боротьба за демократію — це боротьба за Україну, а боротьба за Україну означає боротьбу за демократію.
 

День

Останні публікаціївсі

Газета "Єдиний Центр"всі